Як пережити війну й не втратити себе

Досвід війни – це не лише про страх, втрати й розпач. Це також про пошук сенсу, здатність жити у стані небезпеки, адаптуватися без втрати гідності. Українська письменниця Катерина Калитко та боснійська журналістка Аїда Черкез знають, як це – жити під час війни, слухати вибухи за вікном і водночас шукати слова для оповіді. Їхня розмова на «LMF 2025» – це не спроба дати відповіді, а відвертий обмін досвідом: як не зламатися, коли світ розсипається навколо.

Як працює заперечення, коли війна вже поруч

Початок війни майже ніколи не сприймається як моментальний вибух нової реальності. Частіше – як поступова тривога, яку свідомість відмовляється визнавати. Люди спостерігають за зведеннями, чують новини, читають попередження, але продовжують переконувати себе, що це відбувається не з ними.

Аїда Черкез пригадала, як у її родині, попри очевидні ознаки розгортання війни, панувала надія, що вона не прийде до них. Коли бойові дії почалися в Словенії, потім у Хорватії, її мама дивилася телевізор, плакала, щиро співчувала людям, але щоразу повторювала: «Дякувати Богу, що це не у нас».

Навіть коли фронт наблизився до Сараєво, а бомби падали в кількох кілометрах, її мати трималася за цю фразу. Цей психологічний механізм – ілюзія, спроба захистити себе від правди. 

Катерина Калитко згадала, що це заперечення було знайоме і українцям у 2022 році:

«Я роками повторювала, що війна з росією – лише питання часу. І коли повномасштабне вторгнення почалося, я була підготовлена – тримала «тривожну валізу». Але коли аеропорт у моєму місті Вінниця вразила ракета, я стояла біля свого будинку, дивилась на чорний дим і думала: «Ого, неймовірно»».

Адаптація як форма виживання

Аїда Черкез згадувала, як під час облоги міста, на вулицях, які прострілювали снайпери, з’являлися ті, хто просто перестав боятися.

«Стріляли по всьому. А потім одного дня я побачила чоловіка, який ішов, ніби цього не існує. Йому вже було байдуже, виживе він чи ні», – пригадала вона.

Це не про хоробрість і не про втрату інстинкту самозбереження. Це – про спосіб адаптації до критичних умов.

Катерина Калитко поділилася власним досвідом прийняття нової реальності:

«Я пам’ятаю момент, коли зрозуміла: ми більше не можемо планувати довгостроково. І тоді я подумала: “Гаразд, я помру у своєму місті, у своєму ліжку, переживши цю велику історію разом із моїми людьми”. Це був момент полегшення».

Справедливість після війни

Міжнародні трибунали можуть встановити факти, засудити винних, зафіксувати історію. Але у повному розумінні справедливості ніколи не досягнути, вважає Аїда.

«Якщо ви вб’єте мою дитину і сядете у в’язницю на 40 років, чи це справедливість? Для мене, як для матері, це не справедливість. Це часткова справедливість, визнання правди про те, що ви вбили мою дитину. І весь світ тепер визнав, що це ваша вина. Але чи поверне це мою дитину? Ні, не поверне. Тому прагніть якомога більшої справедливості у сучасному світі», – розповіла Аїда.

Вона додала, що процес визначення справедливості може затягнутися на роки. Тому людям слід зрозуміти та прийняти, що їхнє життя буде боротьбою за визнання справедливості.

«Можливо, те, через що ви проходите зараз, погано для України. Це тяжкі часи для вас, але ви ведете битву, яка, ймовірно, певним чином просуне людство вперед. Ви боретеся за демократію, я думаю, що це дуже благородна битва, і ви насправді на передовій війни, яка зараз триває в усьому світі», – пояснила спікерка.

Журналістика як дія, а не лише спостереження

Аїда Черкез, яка працювала журналісткою в обложеному Сараєво, зізналася, що в якийсь момент втратила віру в те, що її матеріали здатні щось змінити.

Кульмінаційним для неї став момент зустрічі з 92-річним чоловіком, який пережив Першу та Другу світові війни. Він сказав їй визначальну для неї фразу:

«Я думаю, що вам слід продовжувати писати репортажі та перестати думати, що ви зупините цю війну своїми матеріалами. Але ви зробите так, щоб ніхто після цього не зміг сказати, що «я не знав»», – сказала спікерка.

Ці слова стали поворотною точкою. Аїда вирішила продовжити писати – не заради ефекту, а заради істини. Бо хтось мав це зафіксувати.

Культура як інструмент самозбереження

У розпал війни, коли навколо лунають вибухи, а життя втрачає будь-яку передбачуваність, найперший інстинкт – вижити. Але дуже швидко з’являється інше, не менш сильне бажання – залишитися людиною. Саме тут і входить у дію культура – не як спосіб прикрасити буденність, а як інструмент збереження гідності, ідентичності та зв’язку зі світом до війни.

Аїда згадувала, що в місті попри страх, втому, втрати і холод люди продовжували організовувати вистави, читання, музичні вечори. Це не було втечею від реальності. Це було твердженням: «Я – не лише жертва. Я – людина, яка здатна створювати, рефлексувати, ділитися».

Люди, які щойно ховали рідних, прийшли подивитися фільм. Чому? Бо мистецтво – це акт нормальності в ненормальних умовах. 

Гумор під час війни

У розмові про пережитий досвід війни Аїда Черкез порушила тему, яка може здатися суперечливою, але є дуже правдивою – роль гумору як засобу виживання.

Вона згадувала, як у часи війни у її місті люди сміялися, часто – над речами, які в нормальних умовах здавалися б неприйнятними. Гумор ставав способом не зламатися, способом перевести нестерпне у форму, яку мозок ще може витримати. 

Катерина Калитко в розмові підтримує цю думку. Вона зазначає, що українське суспільство після 24 лютого 2022 року теж активно використовувало гумор як у публічному просторі, так і в побуті. Це стало частиною колективної адаптації до жахливого.

«Іноді з нами їздять міжнародні журналісти, і вони намагаються вловити цю межу розмови. Вони намагаються перекласти жарти, постійно запитують, чому ми сміємося, бо в один момент ми плачемо з людьми в зруйнованому селі, а в наступний момент сміємося до сліз в автобусі, що їде до іншого зруйнованого села. Вони намагаються зрозуміти, чому ми сміємося, і коли я намагаюся перекласти ще кілька наших жартів, вони бояться. І ми повинні визнати, що насправді нам погано, але така наша реальність, немає іншої реальності, в якій ми можемо жити», – розповіла Катерина Калитко.

У розмові прозвучала сильна метафора: людина, яка саджає дерево, розуміє, що не побачить його в повному розквіті, але садить, хоч і не для себе.

«Можливо, ми не побачимо демократії, яку будуємо. Але одного дня хтось пройде цією алеєю. І це буде завдяки нам», – сказала Аїда Черкез.