Як підтримати життя на територіях, наближених до лінії фронту?

Наприкінці жовтня Центр економічної стратегії зібрав за одним столом економістів, керівників підприємств і місцевих громад та заступника міністра економіки, аби спитати: що може зробити держава для прифронтових територій? Ось три головні напрямки, куди варто докласти зусилля.

1. Зрозуміла й передбачувана державна політика щодо територій з високими воєнними ризиками

Для територій з високими і низькими воєнними ризиками можуть встановлюватися різні правила в окремих сферах діяльності. Тому важливо з самого початку дати чіткі дефініції. 

• Єдине визначення прифронтових територій або групування територій за ступенем воєнних ризиків та оперативне внесення змін у разі зміни ситуації на фронті. Ступінь воєнного ризику визначається різними документами і не завжди оперативно оновлюється. Це позбавляє частину територій навіть визначених пільг суто через бюрократичні процеси.

Приклад: зонування ризиків в освіті

• Неприпустимість депріоритезації окремих регіонів. У разі, якщо держава у своїй політиці «поставить хрест» на тих чи інших містах, селах або громадах, це означатиме лише одне — переміщення лінії фронту вглиб України, і тоді схожі питання вже стосуватимуться населених пунктів, які на сьогодні є глибоким тилом. До того ж місткість регіонів обмежена — не можна постійно пересуватися на захід, а виробництво не завжди можна релокувати. Сервісні компанії перемістити дещо легше, виробничі — складніше, гірничодобувні — неможливо.

• Системна комунікаційна політика. Держава достатньо чітко радить українцям за кордоном повертатися в Україну, а мешканцям окремих прифронтових громад — переміщатися на безпечніші території. Водночас для мешканців, наприклад, Харкова чи Нікополя сигнали можуть бути відсутніми або навіть різноспрямованими: в одній сфері створюються стимули залишатися в громаді, в іншій — залишати її. 

2. Людський капітал

Опитування бізнесу визначають стрімке зростання дефіциту людського капіталу як проблему, вплив якої на діяльність підприємств дедалі зростає.

• Залучення економічно активного населення до ринку праці. Відновлення після російських атак на прифронтових територіях потребує значних ресурсів. І з часом нестача людського капіталу стає критичнішою за брак коштів чи будівельних матеріалів. Але зменшення чисельності робочої сили не обмежується природнім скороченням населення та міграцією в безпечніші регіони та країни. Додатковий тиск на ринок праці створює безсистемна мобілізація. Як наслідок — навіть громадяни, які хочуть і можуть працювати на користь громади, в тому числі на відновленні постраждалих об’єктів, не влаштовуються на офіційну роботу через страх бути мобілізованими.
• Керівники підприємств і очільники міст одностайні: мобілізація у військо має бути системною і прогнозованою, одночасно враховуючи інтереси армії та залишаючи громаду спроможною до збереження людського капіталу та підтримки війська. Це означає підтримувати необхідну для спротиву інфраструктуру та надавати критично важливі послуги. Підприємства повинні мати змогу продовжувати роботу — для забезпечення життєстійкості громад, проведення критично важливої відбудови, безперебійного виробництва товарів військового призначення тощо. Держава володіє суттєвою інформацією про військовозобов’язаних, проте неспроможна ефективно нею розпорядитися. І нерідко причина не стільки у некомпетентності, як у намаганні створити штучну проблему та отримати корупційний потік за її вирішення.
• Створення умов для повернення в Україну. Наразі заклики до повернення не підкріплені створенням для цього належних умов. Навіть приймаючи той факт, що держава не може гарантувати повної безпеки від російських атак у жодному регіоні країни. Серед інших важливих факторів – наявність житла, соціального та медичного обслуговування, гідної роботи та якісної освіти. Окремий пункт — надзвичайна правова невизначеність. Військовозобов’язані чоловіки, що повертаються в Україну, мають ризик залишитися невиїзними до 60 років, а у разі мобілізації — служити у війську невизначений час без жодних заявлених термінів демобілізації чи ротації. Держава поки не докладає належних зусиль, аби зменшити рівень цієї невизначеності.

3. Доступ до фінансування

Попри значну кількість програм підтримки бізнесу, фінансування можуть отримати далеко не всі. 40% кредитних заявок відхиляються банками, а для отримання грантів варто відповідати багатьом умовам та бути готовими заповнювати багато документів і довго чекати на рішення грантодавця.

• Пільгове кредитування сектору оборони. Уряд 5 листопада 2024 року ухвалив масштабну програму пільгового кредитування оборонного сектору. Підприємства, які Мінстратегпром визнає критично важливими, зможуть отримати кредит на суму до 500 млн грн на строк до 5 років під 5% річних. Кошти можуть бути витрачені як на реалізацію інвестиційних проєктів, так і на поповнення оборотного капіталу.
• Пріоритезація грантових програм на регіони з вищими ризиками, а програм пільгового кредитування — на більш безпечні регіони. Водночас, аби своєчасно здійснювати виплати за кредитами, підприємства повинні мати змогу зберегти свій людський капітал, особливо — ключових співробітників.
• Підвищення здатності бізнесу залучати капітал. Тут можуть допомогти і уряд, і місцева влада, і бізнес-асоціації, і міжнародні партнери України. Результатом спільної роботи мають бути вищі стандарти ведення бізнесу, якість підготовки кредитних та грантових заявок компаніями і як підсумок — зростаюча частка схвалених заявок на залучення фінансування.

Це лише частина думок, що звучали від учасників обговорення. Повний запис події доступний за посиланням, а його основні підсумки передані в Міністерство економіки для урахування в стратегічних документах. В умовах низької передбачуваності, високих загроз та обмежених ресурсів дуже важливо правильно визначити пріоритети докладання зусиль. Головний тягар взяли на себе герої Сил Оборони. Обов’язок решти — гідно впоратися зі своєю частиною роботи.

Володимир Ланда, старший економіст Центру економічної стратегії, спеціально для «Вікна відновлення»