«Хочеться додому, та нема куди»: чого бракує переселенцям з Маріуполя

Жити у вимушеному спокої – так коротко можна описати досвід багатьох переселенців із Маріуполя. Вони не скаржаться гучно, не вимагають, але коли розговоряться, стає очевидно: за спокійною інтонацією – щоденна втома від побутових викликів, тривога за майбутнє і звичайне людське бажання бути вдома, якого більше немає.

«Вікно Відновлення» у співпраці із центром «ЯМаріуполь. Полтава» поспілкувалося з Тетяною, Анастасією та Ганною – маріупольками, які втратили дім і нині живуть у місті Лубни на Полтавщині. Вони чесно розповіли, чим живуть, з чим борються і чого потребують.

Хочеться додому, та нікуди

Утрата дому – це не тільки про квадратні метри. Це про втрату точки опори, звичної дороги до магазину, запаху рідного під’їзду, фотографій на стіні, яких більше не повернути. І найбільше – про втрату впевненості, що завтра буде десь, де тебе чекають.

«Свого будинку хочеться. А що соціальне житло, жити у гуртожитку? Ні, додому хочеться, але нікуди повертатися. Що нікуди, то нікуди…», – зітхає пані Анастасія.

І хоча існують програми надання соціального житла, не всі про них знають або підпадають під критерії. А ще не всі можуть дозволити собі емоційно: погодитися, що тимчасове – це надовго. Що гуртожиток – це тепер їхній дім.

«Добре, звичайно, якби квартира була своя. Це краще. Це незалежність…», – пояснила пані Ганна, яка нині живе у сестри та доглядає стареньку маму.

Гуманітарна допомога – це не лише про їжу

Побутова стабільність – ще одна велика втрата переселенців. У нових містах люди часто залишаються сам-на-сам із дрібними проблемами, які з часом стають хронічними. І в цій щоденній невидимій боротьбі гуманітарна допомога – справжнє полегшення.

«Дуже дякую, що ви приїхали, тому що нам не з руки в інші міста їздити. Дуже нам допомагають продуктові набори. Хотілося б, звичайно, ще хімії…», – розповіла Тетяна.

Мийні засоби, мило, порошок – те, що першим зникає з полиць і водночас рідко з’являється в наборах допомоги. Але саме ці дрібниці часто визначають, наскільки комфортно і гідно почувається людина у своєму новому тимчасовому житлі.

Робота, комуналка і втома

Фінансова нестабільність – ще один виклик. Навіть якщо є робота, вона не завжди приносить достатньо. А в багатьох випадках – це тимчасове рішення, яке не дає ані розвитку, ані впевненості.

«Я працюю, але хочу змінити роботу, бо вона мені не дуже подобається. В садок прийняли, в школу підемо», – розповіла Тетяна.

На цьому тлі зростають витрати на житло. Комунальні послуги – окрема щомісячна боротьба:

«Комуналка… ну, зараз більш лояльно. Зимою, звісно, тяжче», – додала жінка.

Усе це – у сукупності з пошуками стабільності, навчанням дітей і адаптацією в новому місті – створює постійний психологічний тиск. Але маріупольці тримаються. І часто мовчать – не тому, що не болить, а тому що звикли.

Що може допомогти?

З розмов стає очевидним: люди потребують не лише речей, а присутності. Вони хочуть, щоб їх почули, щоби з ними говорили, а не лише «оформлювали». Щоб підтримка була людською, а не лише процедурною.

Найбільше їм бракує:

• побутової хімії та засобів гігієни;
• інформування про соціальне житло та підтримку з його оформленням;
• доступу до психологічної підтримки й супроводу в питаннях зміни роботи;
• уваги та довіри — щоб їх питали, чого вони потребують, а не вирішували це за них.

І, звісно, їм бракує дому. Не просто приміщення. А простору, в якому вони знову зможуть жити, а не виживати.

Виїзди до переселенців

Ці розмови з вимушено переміщеними людьми відбулися під час виїзду команди «ЯМаріуполь. Полтава» до Лубен – у межах проєкту «ЯМаріуполь. Поруч з тобою». Це була перша подібна поїздка, аби бути ближче до тих, хто змушений залишити дім.

Маріупольці могли не лише отримати продуктові набори й консультації, а й просто поговорити, висловити свої потреби, відчути, що їх чують. Окрім Лубен команда відвідала місто Миргород, де також зустрілася з ВПО. Наступні виїзди планують у липні, повідомила фахівчиня із звʼязків з громадськістю у «ЯМаріуполь. Полтава» Дарʼя Кулішенко.