Код ідентичності: як зберегти культурну спадщину Донеччини

Збереження локальної ідентичності знищуваних росією Донеччини та Луганщини стало не лише питанням історії, але й виживання нації.

Події, які сьогодні розгортаються у цих регіонах, повторюють трагедії минулого, коли внаслідок війни, депортацій, геноциду та ідеологічного тиску українські регіони втрачали свої унікальні локальні риси. Як наголошує Тетяна Красько, координаторка проєкту «На лінії зіткнення», ця проблема має бути вирішена на державному рівні, адже йдеться про збереження не лише пам’яті, але й основ ідентичності української нації.

Історичні паралелі: минуле і сучасність

Трагічна історія Донеччини та Луганщини простежується ще з початку XX століття. За часів Голодомору 1930-х років багато українців було примусово виселено із сільських регіонів до міст. Це змінило етнічний і соціальний склад регіону, перервавши багатовіковий зв’язок із землею. У 1941 році депортації продовжилися: тисячі етнічних німців, зокрема менонітів, були примусово виселені з Донеччини та Луганщини до Сибіру, Узбекистану й Казахстану.

Тетяна Красько, родом із українського Нью-Йорка, підкреслює: «Ці процеси залишили незгладимий слід. Хоча меноніти етнічно не були українцями, вони були невід’ємною частиною регіону. Їхні поселення, будинки, навіть культурні традиції – усе це було знищено. Подібно до того, як зараз знищуються наші домівки під час війни».

Як зазначає пані Тетяна, втрата дому — це не лише фізичне позбавлення будівлі, але й втрата історичної пам’яті, яка формує нашу ідентичність.

Знищені пам’ятки та втрачені історії

Повномасштабна війна 2022 року принесла нову хвилю руйнувань. Архітектурні об’єкти, родинні архіви та культурні артефакти, які свідчили про історію регіону, були знищені. Пані Тетяна розповідає, як її родинна хата-мазанка 1870-х років, де виросли чотири покоління, стала руїною через війну. Разом із будинком зникли сімейні фотографії, які розповідали історію роду.

«Ми не надавали значення, наскільки ця хата та родинні фото були для нас важливі, поки не стало пізно. Тепер ми розуміємо, що наша ідентичність може бути втрачена в одну мить», — з болем розповідає Тетяна.

Ці втрати — не лише особисті трагедії, але й національна проблема. Вони позбавляють нас розуміння, ким ми є та звідки прийшли.

Мова та культура як основа ідентичності

Українська мова завжди була основним чинником формування ідентичності. Навіть попри домінування російської у містах Донеччини та Луганщини, у селах зберігалися українські традиції, мова, культура. За часів президентства Віктора Ющенка сільські школи перейшли на українську мову навчання, а діти разом із вчителями досліджували історії своїх родин, створювали родовідні дерева.

Ці ініціативи стали важливими кроками до відновлення історичної пам’яті, але через політичні зміни та війну вони не отримали продовження. Сьогодні більшість носіїв цієї пам’яті — бабусі й дідусі, які могли розповісти про минуле, — опинились в різних куточках України або за кордоном.

Завдання збереження ідентичності

Тетяна Красько вважає, що збереження ідентичності Донеччини та Луганщини — це завдання, яке мають розділити держава та громадськість. Держава повинна забезпечити збереження документів, архівів та артефактів, тоді як громадські організації мають підтримувати локальні ініціативи та працювати з переселенцями.

Збереження історичної пам’яті включає:

1. Формування архівів. Збір документів, фотографій, сімейних історій, які розповідають про життя у регіоні.
2. Освітні програми. Включення тем локальної ідентичності до навчальних програм у школах та університетах.
3. Підтримка громад. Робота з переселенцями для відновлення зв’язків із їхнім корінням.
4. Популяризація історії. Проведення лекцій, виставок, публікацій про унікальність Донеччини та Луганщини.

Єдність у розмаїтті

Україна — це мозаїка регіонів із різними локальними історіями, культурами та традиціями, а Донеччина та Луганщина — важливі частини цієї мозаїки, і їхня унікальність має бути збережена. Це не лише питання культури, але й національної безпеки. Втрата зв’язку з власною історією, як показує досвід 2014 року, робить суспільство вразливим до маніпуляцій та пропаганди. Тому так важливо підтримувати живий зв’язок між поколіннями, розповідаючи правдиву історію регіону.

Збереження локальної спадщини — це інвестиція в майбутнє всієї країни. Це історія про те, як різні традиції та культури можуть збагачувати одна одну, створюючи унікальну ідентичність, яка робить нас сильнішими перед викликами сучасності.

Андрій Грудкін, виконавчий директор Коаліції «На лінії зіткнення»