Територія брехні. «Троянські коні» на інформаційному пасовищі

Одним із найгарячіших фронтів російсько-української війни є фронт дезінформаційний. Помітна частка в арсеналі російської зброї припадає на фейкові сайти, з допомогою яких ворог поширює брехню, пропаганду та сіє панічні настрої в українському суспільстві.

Нині увага світової спільноти прикута до «гарячих точок»: російсько-української війни, подій у Сирії, загострення на Близькому Сході, напруження навколо Тайваню та на Корейському півострові. Проте не менш динамічно та драматично розвивається інша війна — інформаційна. Вона тісно переплетена з «гарячими війнами», впливає на їхній хід, стійкість суспільств, формування порядку денного, зокрема й на міжнародній арені. Головню зброєю на цій війні є брехня, маніпуляції, створення паралельної реальності, поширення панічних настроїв та брехливих наративів. Для цього ворог використовує всі можливі майданчики, в тому числі й цифрові.

У цій статті йтиметься про так звані сайти-оманки. Вони не тільки розміщують оманливий зміст. Вони ще й мімікрують під вітчизняні або іноземні авторитетні ЗМІ, а подеколи навіть під сайти державних органів. Все залежить від мети та аудиторії, яку прагнуть охопити. Такі собі «троянські коні» на інформаційному полі.

Кому служать проксі-медіа?

У цьому звіті аналітики НАТО порівняли поширення фейкових новин на окупованих та неокупованих територіях України в період 2017-2023 рр. За їхніми спостереженнями, участь у створенні та просуванні російських проксі-медіа на окупованих територіях безпосередньо брали російські офіцери ФСБ. Щодо поширюваного контенту, то укладачі звіту наводять такі популярні на цих сайтах теми: «Україна — нацистська/фашистська держава», «люди Донбасу можуть розраховувати тільки на допомогу Росії», на українських теренах процвітають «пропагандистський терор», «міжконфесійна ворожнеча», «україномовний тоталітаризм», «насадження бандеризму, нацизму та неонацизму». Очевидно, що подібне промивання мізків має наслідки. Попри жорстоку реальність, з якою мешканці окупованих регіонів зіштовхнулися після початку повномасштабного вторгнення, частина з них досі вірить не у те, що бачить на власні очі, а в російську брехню.

Тим часом на підконтрольній частині «усі типи російських проксі-медіа спрямували свою увагу на різні аудиторії з метою змінити поведінку українських громадян і спонукати їх голосувати за проросійські політичні партії на виборах, що має вирішальне значення для політичного контролю над Україною як державою». Аналітики роблять висновок, що реалізація такої стратегії в Україні мала політичний результат – частина громадян України проголосувала за проросійську «Опозиційну платформу за життя» (ОПЗЖ) у 2019 та 2020 роках та «Партію Шарія» у 2020 році». З початком повномасштабного вторгнення кількість і фейкових медіа, і фейкових сторінок у соцмережах, і фейкових сайтів (клони українських змі, фальшиві українські змі) істотно зросла. Водночас зменшився вплив на території, підконтрольній Україні. Чому?

Чужі: самостійні сайти з ворожими наративами і фейкові ЗМІ

Артем Біденко, директор Інституту інформаційної безпеки, виділяє два різних підходи, які використовує не тільки росія, а й інші авторитарні держави, наприклад, Китай, створюючи псевдомедіа.

«Перший — це фінансування фактично медіасайтів, агрегаторів, новинних сайтів чи сайтів з публікаціями, які несуть певні наративи, дають певний пропагандистський ефект. Тобто вони не мімікрують особливо ні під кого, вони самостійні».

Скажімо, так зване ЗМІ «Актуальна правда». Цей сайт нині функціонує і регулярно оновлюється, розміщуючи антиукраїнські наративи.

«Це насправді приклад сайту, який створений сам по собі, — пояснює Артем Біденко. — Він дає нібито і звичайні новини, і водночас просуває певні наративи, сумніви щодо української влади, історії про корупцію, накручує — як все погано і який поганий Зеленський. Тобто весь той набір наративів, які просувають росіяни. І таких сайтів дуже багато. Із найбільш відомих прикладів—– це Страна.ua, яка хоч і декларує, що є незалежним медіа, але насправді ми розуміємо, що вона просувала і просуває проросійські наративи.

Другий підхід — це мімікрія під наявні сайти, створення псевдосайтів».

Тільки за роки повномасштабної війни було виявлено і заблоковано десятки таких сайтів-двійників. Російські сайти-клони копіюють зовнішній вигляд оригінальної сторінки, що вводить в оману пересічних читачів. Жертвами такого «клонування» стали «Уніан», «Економічна правда», «UNN», «Українська правда» тощо. Так, за інформацією сервісу перевірки доменів Whois, ресурс із доменним ім’ям pravda-ua.com зареєстрували 12 лютого 2023 року через американську компанію. Він містить кілька сторінок та імітує інтерфейс і лого «Української правди», повідомляє Інститут масової інформації.

Також у мережі регулярно виявляють та блокують сайти, що мімікрують під сайти державних та місцевих органів влади, міністерств, державних служб (псевдоукраїнські сайти). Один з останніх прикладів — фейковий веб-сайт Державної прикордонної служби України (ДПСУ), який заблокували у жовтні.

«Він дублював структуру та наповнення офіційного вебсайту Державної прикордонної служби України з метою поширення дезінформації. Кібербезпека встановила, що доменне ім’я фейкового сайту було зареєстровано російським реєстратором доменних імен», — повідомила пресслужба ДПСУ.

Чому сайти-клони більше поширені в Європі та Сполучених Штатах?

«Я думаю, причина в тому, що у нас наші спецслужби активно блокують такі спроби. Там цього менше, за цим  немає такої уваги. Це фактично створення дзеркала відомих медіа, таких як The Economist, Financial Times, Deutsche Welle і так далі», — каже Артем Біденко.

Відрізняється одна буква або трохи інше написання, але сам сайт виглядає один в один. І потім починається масована рекламна кампанія, пояснює експерт.

«Звичайно, що на тих сайтах статті розміщують зовсім інші, з іншими смислами, з тими наративами, які потрібні росіянам. І ось сидите ви у себе в соціальній мережі, в Твіттері чи Фейсбуку, вам потрапляє на очі реклама статті на The Economist: який жах, українці вкрали всю зброю. І думаєте: ну це ж The Economist. Натискаєте, переходите, читаєте цю статтю і погоджуєтеся: який жах, ці українці всю зброю вкрали, треба написати петицію майбутньому президенту США. А насправді це не той The Economist, і не було такої статті. І таких прикладів російської агресивної пропаганди дуже багато. Соцмережі і Google активно борються з цим, постійно заявляють про виявлення мереж таких сайтів, блокують їх, але з’являються нові», — каже Артем Біденко.

«Імітація веб-сайтів і поширення фейкових новин та пропаганди через нібито авторитетні засоби масової інформації, чиї бренди неправомірно використовуються, — такого ніколи раніше не спостерігалося в Німеччині», — каже експерт Фелікс Картте, голова ініціативи Reset, громадської організації, яка виступає за демократичне регулювання технологічних концернів.

«Очевидно, що дуже багато наративів, які нині просувають політичні західні лідери або частина української опозиції, що здаються нам абсурдними, саме взяті з таких сайтів-обманок, як правило. Тобто десь умовний Трамп прочитав, що іммігранти буцімто їдять котів та собак, якщо ми пригадаємо цей відомий випадок. Навряд чи він прочитав таке на CNN. Скоріш за все він прочитав про це або на якомусь псевдосайті, або на сайті, який просуває російську пропаганду», — припускає Артем Біденко.

Фахівець наголошує, що українські спецслужби активно борються з подібними сайтами (фейкові сторінки українських ЗМІ). Їх блокують, іноді навіть арештовують людей, які цим займаються.

Однак сайт «Актуальна правда», який наведено для прикладу, досі функціонує.

«Це більш небезпечна історія. Такі сайти в Україні сьогодні мають свою аудиторію, але я не думаю, що вона дуже велика», — зауважує Артем Біденко.

Можливо, до нього просто не дійшли руки наших спецслужб?

Як зрозуміти, що сайт ворожий?

Авторка цієї статті не є «просунутим хакером», але будь-хто за допомогою спеціальних сервісів може дізнатися багато цікавого про походження таких «троянських коней». Наприклад, певну інформацію щодо власників і місця реєстрації сайтів можна отримати на вже згадуваному сервісі Whois. Тут можна визначити можливого власника доменної зони. А на сервісі Wayback Machine , наприклад, у випадку з «Актуальною правдою» навіть помітити білоруський слід, оскільки на певному етапі  свого існування це видання позиціонувалося як «Незалежне медіа Білорусі», хоча місцем реєстрації вказано Київ.

Ще цікавіше стає, якщо зазирнути в архіви «Актуальної правди». Це можливо зробити на Wayback Machine, адже цей сервіс — такий собі цифровий архів всесвітньої інтернет-павутини, завдяки якому можна легко простежити і активність конкретного сайту, і матеріали, які він публікував в той чи інший період часу, навіть якщо наразі на самому сайті доступний перегляд тільки… 25 сторінок. Зважаючи, що сайт було зареєстровано ще 2010 року, є підстави вважати, що левову частину вмісту приховано. Можна з’ясувати, що ще донедавна мовою статей була російська. Що пік активності сайту припав на 2018-2019 роки, період передвиборної президентської кампанії та, власне, виборів в Україні.

Ожив сайт, судячи з інфографіки, на початку повномасштабного вторгнення, істотно пожвавився потік новин торік — під час контрнаступу і цього року — восени. Тематика видання така, яку мають проросійські ЗМІ: корупція у владі, зрада партнерів, зрада влади, підрив мобілізації і подібне. Жодних контактних осіб на сайті, звісно, не вказано, однак названо адресу в Києві. На сервісі Whois так само місцем реєстрації «Актуальної правди» названо Київ. Отже, сайт український? Чи не зовсім?

Яким чином можна перевірити, в якій країні створено сайт і хто є його справжній господар?

«Та, в принципі, це ніяк не перевірити, — вважає веб-розробник однієї з українських IT-компаній Ілля Свергун. — Найлегше це було б зробити за доменним ім’ям. Але фактично доменні імена до країни не прикріплені. Тобто я можу в Україні купити домен, наприклад, Аргентини чи якийсь інший… Є домени верхнього рівня. От, наприклад, є com.ua, а є просто — ua. Щоб купити домен ua, потрібно володіти торговою маркою. І, зрозуміло,  торгову марку треба зареєструвати в Україні.  Це, ніби, як один з гарантів захисту, щоб у тебе не вкрали домен».

А якщо у сайту немає доменів ні  com.ua, ні ua , а є тільки com, як наприклад, у випадку з «Актуальною правдою», чи можна зрозуміти, з якої він країни?

«com — це взагалі ніби як глобальний домен. Купити його може, хто захоче. Те саме з серверами. Медіа може працювати в Україні, а його сервери розміщуватися в Німеччині чи Великій Британії. Та, власне, де завгодно. Теоретично можна перевірити IP-адресу сервера, але хто може завадити росіянам купити собі хостинг десь за кордоном, наприклад, у Нідерландах. Є купа сервісів, хостингів, які пропонують свої послуги кому завгодно по всій земні кулі. Це якщо вони вже зовсім дурні, що купили собі сервер в Росії, то тоді можна легко визначити приналежність такого сайту. Однак зазвичай у таких випадках маскуються, купують хостинги в Європі чи в інших країнах світу — в Південній Америці, в США…» — пояснює Ілля.

Як звичайному читачу зрозуміти, що сайт насправді оманливий? Тільки за змістом?

«Якщо це мімікрія, наприклад, «Української правди», але насправді не «Українська правда», то, звичайно, за змістом, — каже директор Інституту інформаційної безпеки Артем Біденко. — А якщо це якась така «Актуальна правда», то навіщо такі сайти взагалі читати? Є сайти, які Інститутом масової інформації визнані вартими довіри, або офіційні джерела. Їх і варто читати».

І це міг би бути вихід із ситуації, якби йшлося про медіаграмотного читача, однак на практиці велика кількість людей, та власне, більшість не звіряє медіа, що читає, зі списком «вартих довіри».

«Тоді тут надія тільки на Службу безпеки, яка буде це блокувати, — погоджується Артем Біденко. — Насправді у нас кілька служб, які займаються виявленням таких загроз:

• є кіберполіція при МВС,
• є моніторинговий підрозділ при РНБО,
• є Центр протидії дезінформації,
• Центр статичних комунікацій,
• центри страткомів при Генштабі, при Мінобороні».

Тобто цих центрів дуже багато, вони всі по своєму напряму працюють. Така велика горизонталь органів, мабуть, і грає свою роль в тому, що у нас не такий великий вплив фейкових сайтів, як у тій самій Європі, робить висновок Артем Біденко.

Наталя Філіпчук, спеціально для «Вікна Відновлення»