«Свобода потребує правди. Правда потребує очей, вух та голосу». Медійниця, що вижила у Маріуполі

Маріуполь став однією з найкривавіших ран російсько-української війни. Більша частина міста зруйнована, кількість загиблих серед цивільних давно пішла на тисячі, окупація продовжується.

Тетяну Жук, журналістку «Східного Варіанта», місто прихистило у 2013-му. Вона переїхала туди, вступивши до місцевого вишу. У 2014-му році із болем спостерігала за окупацією рідного Донецька, відлуння якої відчувалося і в Маріуполі. Та через 8 років ворог прийшов знов, тепер вже не маскуючись під сепаратистські рухи, а руйнуючи місто за містом, одним яких був і Маріуполь.

Перші 40 днів повномасштабної війни дівчина провела там. З них 25 — у підвалі, спалюючи й приховуючи все, що натякало на її професію, аби уникнути полону.

Цей матеріал — її історія.

Відсутність звʼязку — це найгірше

22-ге лютого. Маріуполь. На площі перед драмтеатром людно. Посеред натовпу майорють синьо-жовті прапори. Люди стоять з плакатами «Маріуполь — це Україна! Не треба нас визволяти!». Тетяна, як журналістка і просто жителька Маріуполя, звісно, пішла туди — аби зробити репортаж з місця подій і доєднатися до інших містян.

Менш ніж через місяць будівлю драмтеатру зруйнує російська авіабомба, поховавши під уламками будівлі сотні людей.

Рано-вранці 24 лютого Тетяну розбудив її хлопець Даніл і повідомив, що почалося повномасштабне вторгнення. Останні тижні вона з колегами багато працювала над матеріалами на тему ймовірної повномасштабної війни — «Як перевірити своє укриття», «Які наслідки для росії, якщо вона все-таки наважиться напасти знову», «Як зібрати тривожну валізу» — ці теми кілька місяців не сходили з головних сторінок багатьох українських медіа, і «Східний Варіант» не був винятком.

Значна частина редакційної команди — переселенці зі сходу. Більшість бачила окупацію міст Донеччини і Луганщини на власні очі, частині команди зі Словʼянська, Сєвєродонецька пощастило побачити і деокупацію своїх міст.

Тетяна отримала інструкції від редакції і сама готова була працювати у штатному режимі. Адже нічого страшного не відбувалося. Та насправді, на той момент мало хто був здатен обʼєктивно оцінити загрозу, що нависла над півмільйонним містом.

До 2 березня у районі, де мешкала журналістка «Східного Варіанта», було світло, вода, газ, тож Таня могла спокійно працювати і підтримувати контакт з колегами. Першою зникла електрика, за нею вода, а вже через кілька днів людям довелося розпалювати багаття у дворі, аби приготувати собі поїсти, бо газ вигорів через зруйнований газопровід.

«Ситуація перестала бути контрольованою в один момент. І хоча я сподівалася, що далі все налагодиться, та з кожним днем ставало дедалі гірше. Я прокляла той день, коли вирішила залишитися у місті. Найгіршою була ні, не відсутність світла чи їжі, не постійні вибухи, що наближались із кожним днем, а відсутність звʼязку і можливості отримати інформацію з адекватних джерел», — згадує дівчина.

Вона намагалась звʼязуватися із випусковою редакторкою, аби отримати інформацію про евакуацію, про гуманітарні коридори, та згодом не стало і цього. Місто поринуло у повний блекаут.

«Востаннє з колегами я розмовляла 16 березня. Я просто повідомила, що у місті пекло, якого ще не бачила. Поруч якраз горів місцевий ринок, чорний стовп диму від нього розносило містом. Що слабшим ставав голос редакторки у телефоні, то слабшою ставала моя надія на порятунок», — каже Тетяна.

Бомбардування стали жахливою буденністю

У наступні кілька тижнів професійним завданням Тетяни, яке вона сама собі поставила, стало банальне виживання. І якщо побут, як-от приготування їжі та щоденну гігієну, тоді вже вдалося налагодити, то перебування у безпеці — ні.

Здавалося, російські снаряди дістануть скрізь. Уночі люди прокидалися від чергового ФАБу, скинутого на один з сусідніх будинків. Бути похованим заживо під панельним будинком, де ще місяць тому люди мирно спали у своїх ліжках — навіть думати про таке моторошно. Удень страшно вийти на подвірʼя, щоб не «схопити» снаряд. Та згодом серед гуркоту вибухів почали вирізнятися автоматні черги. Це означало, що вуличні бої наближаються квартал за кварталом. Окупації Тетяна боялася найбільше.

Разом із хлопцем вони вигадали легенду журналістці, у якій вона була графічною дизайнеркою. Тоді пара почала ховати сліди справжньої роботи Тані, яка всі ці роки писала про війну, катування й викрадення росіянами людей. 

«Я дійсно працювала і працюю з ілюстраціями й графічними матеріалами, у тому числі для “Східного Варіанта”. У мене була непогана легенда, я позалишала на ноутбуці якісь свої найбільш безпечні графічні роботи на кшталт поздоровлень з новим роком. Мусила видалити стікери з цитатами українських поетів зі сходу, над якими працювала, бо розуміла, що навіть вони небезпечні».

Тетяна спалила свої журналістські посвідчення, візитівки, подяки, стираючи шматок за шматком свою особистість.

«Одного дня ми не полишали підвал майже добу. Зазвичай люди щодня виходили назовні за водою, на пошуки їжі, підіймалися до своїх осель. А у день, коли вуличні бої велися на нашому подвірʼї, ми просиділи під землею, прислухаючись до звуків ззовні», — згадує Тетяна той день.

Двері відчинилися. До підвалу, тьмяно освітленого однією свічкою, увійшов чоловік. Тані здалося, що пов’язка на його руці жовта, така, яку носять українські захисники, проте роздивитись його форму чи шеврони через темряву дівчина не могла. Військовий заявив, що шукає Азовців, а жінки й діти його не цікавлять. Пройшовся підвалом, вдивляючись у стомлені брудні обличчя, але про документи не питав. 

Коли чоловік уже йшов, у нього ще раз запитали, хто він.

— Русский солдат.

Так Тетяна усвідомила, що таки потрапила під окупацію й сподіватися на швидку розв’язку не варто. Вона почала шукати, як вибратися з Маріуполя.

Згодом вдалося вибратися з ущент зруйнованого міста, але не з окупації. Ще кілька днів Тетяна провела у селищі, де, хоч і було світло та вода, все ще було небезпечно.

На початку квітня вона вперше знову повідомила колегам, що жива і намагається виїхати.

«Моя команда мені дуже допомогла. Вони фактично самостійно знайшли для мене водія та заплатили йому необхідну суму, аби вивезти мене та хлопця. Крім того, постійно підтримували і не давали втрачати надію», — зізнається журналістка.

Ніхто не має морального права залишити Україну наодинці

Після виїзду з окупації Тетяна оселилася у Львові. Перший час працювала журналісткою. Збирала історії полонених, родин полонених та людей, що пережили маріупольське пекло.

«Отриманий у Маріуполі досвід, хоч і був жахливим, та допоміг мені краще розуміти моїх співрозмовників. Вони ніби більш довірливо ставилися до мене, коли дізнавалися, що я пережила», — розповідає Тетяна.

Та згодом вона почала відчувати, що робота приносить їй надмірну тривогу, біль та переживання:

«Не можу сказати, що пропускала кожну історію крізь себе. Так, плакала іноді, але хіба можна не плакати, коли 21-річна вдова і мати двох дітей розповідає про подвиги свого загиблого чоловіка? Хіба можна триматись, коли звільнені з полону люди розповідають про тортури, які над ними вчиняли росіяни? І так по колу».

На початку 2023 року Таня зізналася колегам, що більше не може працювати як журналістка, і їй запропонували нову посаду SMM-менеджерки. Дівчина погодилась, оскільки любить і графічний дизайн, і короткі формати текстів та відео.

З того часу команда «Східного Варіанта» трансформувалася, зʼявилися нові напрямки роботи. Тепер видання розбудовує власну спільноту однодумців, які відвідують заходи «Східного Варіанта» та підтримують медіа донатами.

Крім того, команда запустила кілька великих нових проєктів. Один з них стосується окупованих територій. «Східний Варіант» створив гарячу лінію для українців, що мешкають в окупації чи на прифронтових територіях.

«Отримувати інформацію з окупованих територій було вкрай важко і до 2022 року. Після повномасштабного вторгнення стало ще складніше, адже росія закручує гайки, намагається блокувати незалежні українські медіа, та ми, звісно, боремося. На нашу гарячу лінію постійно звертаються українці, які потребують підтримки. Деякі кейси чіпляють за живе, але ми поки не можемо про них розповісти, оскільки люди не у безпеці. Гаряча лінія стала відповіддю на виклики воєнного сьогодення», — розповідає Тетяна.

Команда щоденно стикається з новими викликами. До загальноукраїнських — майже щотижневі масовані комбіновані атаки, що несуть загрозу смерті, додаються і професійні.

«Доки тепло, ми не відчуваємо глобально наслідків знищення росією енергосистеми України. Та у холодний сезон блекаути неминучі й не виключено, що вони будуть тривати не кілька годин, а кілька днів. Морально я до цього готова, адже понад місяць так жила у Маріуполі. Але там мені не треба було працювати. А зараз треба. Від цього залежить економічна стабільність України зокрема. Тому українським медіа необхідна підтримка від міжнародних партнерів вже зараз, доки у нас є час приготуватися», — каже журналістка.

На думку Тетяни, значно вигідніше підтримувати вже наявні медіа та їхні професійні команди (адже це сталі колективи, що мають великий досвід роботи та розуміють локальний контекст), аніж виховувати нове покоління медійників.

«Державі варто припинити вкладати кошти у “Єдиний телемарафон” і розподілити їх на воєнні потреби держави. Українські незалежні медіа впораються із донесенням правди, адже ми і так робимо це кожного дня. Міжнародним організаціям варто більше уваги приділяти підтримці України — зброєю, гуманітарною допомогою, грошима. Ніхто не має морального права залишити Україну наодинці, але це цілком може статися, якщо наш голос слабшатиме. Цього б хотіла росія, це ще одна причина, чому їй вигідні блекаути».

Фото з особистого архіву Тетяни Жук