Переселенці: як у пошуках житла не втратити віру

Бахмутянка Вікторія Скоромець — про власний переїзд та покрокову підтримку інших

Після того, як росіяни розбомбили квартиру бахмутянки Вікторії Скоромець, а також будинок, де жили її батьки та донька, жінці довелося пізнати нелегку долю переселенки. Вона пробувала налагодити своє життя в різних містах і врешті-решт опинилася в Одесі. Там жінка підтримує таких самих людей, як вона і допомагає іншим переселенцям пройти всі процедури для отримання житла. А ще — сподівається мати своє.

Вікторія Скоромець розповіла свою нелегку історію втрат і переїзду. А ще — про те, як вона, очільниця одного з бахмутських ОСББ, стала заступницею голови Ради з питань внутрішньо переміщених осіб (ВПО) при Одеській ОДА та координаторкою проєкту Громадянської мережі ОПОРА «Житло для життя: комплексні рішення для ВПО» на Одещині.

Отримувала від колег з ОСББ гуманітарну допомогу і віддавала її тим, хто більше потребує

— Вікторіє, ви живете в Одесі й займаєтеся проблемами переселенців, проте самі також маєте цей статус. Як стали переселенкою?

— Я народилася і тривалий час жила в Артемівську, який 2016 року перейменували на Бахмут. Вся моя родина звідти. Загалом сказати, що я любила своє місто — це не сказати нічого. Я його обожнювала. Це було місто мого спокою. Знала, що коли я вдома, то все буде добре. 2001 року наша родина отримала двокімнатну квартиру після того, як чоловік звільнився з армії за станом здоров’я. Однак 1 березня 2014 року в нас почалась війна. Довелося багато чого пережити, зокрема окупацію міста військовими з так званої ДНР, яких потім витіснили з міста. А 23 лютого, о 16 годині, для мене почалась повномасштабна війна 2022 року. Саме в цей час представників ОСББ (а я очолюю громадську організацію «Рада керівників ОСББ») зібрали в міськраді і повідомили про необхідність облаштувати підвали під сховища. Тоді ми сумнівалися в такій потребі, але 24 лютого о 5.45 мене розбудила наша кураторка ОСББ від міськради й сказала відчинити всі підвали. Над Бахмутом вже літали гвинтокрили.

— Як змінилося ваше життя?

— Оскільки моя донька зі своїм чоловіком і 4-річним синочком мешкали в 4-кімнатній квартирі моїх померлих батьків на 4 поверсі, то вони переїхали до мене. Адже я жила на першому. Полиці в магазинах були пусті, люди не мали що їсти. На щастя, мені допомагали колеги з ОСББ-спільноти. Отримувала від них гуманітарну допомогу і віддавала її тим, хто більше потребує — пенсіонерам, самотнім, мамочкам із маленькими дітьми. Розуміла, як страшно було таким матусям залишитися без їжі для дитини. Загалом з багатьма людьми тоді познайомилася по-новому. Люди писали мені онлайн, телефонували і вдень, і вночі, просили допомоги, а я із сім’єю намагалася зігріти кожного.

«Бабусю, а де ми будемо тут ховатися?»

— Коли ухвалили рішення залишити місто?

— Мої колеги пропонували вивезти мою сім’ю або бодай мою дочку з онуком. Однак вмовити її мені так і не вдалося. Річ у тім, що 2017 року в моєї дочки народився Назарчик, а мій чоловік помер, тому ми намагалися постійно бути разом. Донька тоді сказала: поїдемо або всі, або ніхто.

Оскільки в місто ми не виходили, то оцінити, що відбувається на вулицях, могли лише по фото у Вайбері. Я дивилася на руйнування і не вірила власним очам. Мої колеги вже не розмовляли, а кричали на мене, і тоді я з родиною наважилася виїхати. Зробити цей крок було важко ще й тому, що лише в грудні 2022 року ми закінчили капітальний ремонт у квартирі й поміняли меблі. Хотіли жити і радіти. Проте вийшло не так.

Ми виїхали з Бахмута 20 травня 2022 р., але все, що було пов’язано з моєю квартирою та містом, назавжди залишилося в моєму серці та моїй пам‘яті. Спочатку поїхали у Дніпро. Дорогою було дуже важко дивитися на зруйновані будинки ОСББ, адже я пам’ятаю, скільки кожен голова ОСББ вклав душі, аби зробити свій будинок гарним і комфортним для людей.

— Як облаштувалися в Дніпрі?

— Жили практично тиждень в будиночках біля річки, які колись слугували для відпочинку, а тепер їх надали переселенцям. Було дуже затишно. Однак перше, що мій онук запитав мене, коли переступив поріг тимчасового житла: «Бабусю, а де ми будемо тут ховатися?». Я заспокоїла його: «Тут вже ховатися не треба, ми далеко від війни».

Після тижня проживання у Дніпрі ми поїхали до Києва. Там тиждень жили в одного з колег — голови ОСББ, який запропонував допомогу. Після цього ми подалися до Івано-Франківська. Місто мені дуже сподобалось. Орендували квартиру через ріелтора. Однак коли той побачив мій паспорт, то сказав, що власниця квартири не хоче здавати її мешканцям Донецької області. Мені було дуже образливо. Сказала тоді цій господині: «Я ж не втекла з країни, а приїхала до своїх». Жінка таки погодилася здати нам житло, але що два місяці підвищувала плату за нього. Ми платили 12,5 тисячі грн плюс комуналка. І коли в жовтні власниця повідомила що з листопада 2022 р. плата знову зросте, я просто не уявляла, як маємо виживати. Вирішила поїхати з родиною до Одеси, де подруга знайшла для нас квартиру неподалік свого будинку. Переїхали 11 листопада і живемо тут вже другий рік. Орендуємо двокімнатну квартиру, де зроблено капітальний ремонт, за 6 тисяч грн, плюс плата за комунальні послуги. Єдине, що погано — це обстріли, які в Одесі трапляються. Адже ми живемо на п’ятому поверсі п’ятиповерхового будинку. Трохи лячно.

Мені постійно телефонували подруги, які залишилися в Бахмуті. Дуже важко було чути новини від них. І все, що вони розповідали, я глибоко переживала. 23 травня в Бахмуті відключили газ, і люди, які залишилися в місті, почали спилювати дерева й готувати їжу на вулиці. Потім почалися прильоти до квартир нашого будинку, і мешканці переселилися у підвали. Мій балкон рознесло 25 грудня 2022 року. А 2 травня 2023 року було пряме влучання ворожого снаряду в мою квартиру, і всі квартири, які знаходилися над моєю, згоріли за одну ніч. А потім мені повідомили, що не стало п’ятиповерхового будинку, в якому раніше мешкала сім’я моєї доньки. На щастя, люди не постраждали, бо всі перебралися у підвали.

У кожному випадку потрібен індивідуальний підхід до розв’язання проблеми з документами

— Чим займаєтеся в Одесі?

— Я все життя допомагала людям. Була головою ОСББ і звикла, що до мене постійно зверталися люди з різними питаннями. І коли ми із сім’єю переїхали, то моя ОСББ-спільнота не залишала мене — телефонували, підтримували, допомагали. А потім — запросили у проєкт ОПОРИ «Житло для життя: комплексні рішення для ВПО». Я була за, бо, по-перше, люблю працювати з людьми, а, по-друге, я сама втратила житло і є переселенкою, тому знаю цю проблему зсередини. Звичайно, спочатку було страшно, але вирішила, що треба вчитися жити в новому місті і з новими людьми. Та й дочка Катерина допомагає мені, бо також працює у цьому проєкті. А згодом мене обрали заступницею голови Ради з питань ВПО при Одеській обласній військовій (державній) адміністрації”

— Із чого почали роботу?   

— Ми з Катериною спочатку розробили онлайн-анкети, знайшли одеські онлайн-групи і запустили ті анкети туди, аби знайти переселенців. Запитували в анкеті, які в цих людей проблеми і яка допомога їм потрібна. Тих, хто заповнив анкету, ми зібрали в окрему групу переселенців. І коли у вересні 2023 року я їхала на зустріч координаторів проєкту в Ірпінь, то ми вже мали заповнені понад 800 анкет. І це лише за місяць роботи! Анкети заповнили переселенці з усієї України (Херсонщини, Луганщини, Запоріжжя тощо), а також з-за кордону. Однак більшість були з Бахмута, тому що там  дуже багато людей знають мене особисто. Оскільки в мене дуже багато анкет і я сама не зможу допомогти усім цим людям, то надала доступ до таблиці іншим координаторам, аби вони забрали людей із тих міст, які вони координують. Зі свого боку координатори сказали, що в них також дуже багато людей, що потребують допомоги. Це означає, що люди повірили у проєкт, повірили нам. І цю таблицю ми «розгрібаємо» досі — намагаємося допомогти, чим можемо.

— З яким проблемами до вас найбільше звертаються переселенці?

— Я спілкуюся з людьми онлайн, зокрема у Viber, Telegram. А з бахмутянами раз на місяць зустрічаємося онлайн в окремій групі. Переселенці зараз у дуже скрутній ситуації, бо активна війна триває вже два роки, а гроші в людей, навіть в тих, які їх мали, вже закінчуються. Переселенці настільки виснажені, що є чимало таких, які телефонують мені й, не стримуючи себе, плачуть. У когось вже помер чоловік чи дружина, їм важко жити і все це переносити, адже грошей немає, а жити десь треба. На оренду житла вистачає тим, хто живе не один, тобто коли гроші збирають докупи всі члени родини. А те, що залишається після оренди, йде на їжу та інші необхідні товари й послуги.

Отже, найголовнішим є питання житла. Десятки тисяч квартир зруйновані, проте, на жаль, не всі люди розуміють, що вони обов’язково мають заповнити заяви на отримання компенсації за зруйноване війною житло.

Також переселенці мають проблеми із документами на житло. По цій темі мені було зручно працювати з переселенцями з Бахмута, тому що 1580 із них знаходяться в Одеській області. Вони телефонували мені, детально розповідали про свою проблему. А я своєю чергою спілкувалася з представниками Бахмутської міської ради, з ЦНАПами, аби довідатися, де можна знайти, відновити документи на житло. І давала людям вже конкретні поради. Наприклад, деяким людям радила звернутися до комунальних підприємств, з якими вони оформляли договори про надання комунальних послуг, іншим — радила звернутися до служб соціального захисту, де вони оформляли субсидії, пільгу чи допомогу, або звернутися до нотаріусів, де вони оформляли спадщину, купівлю-продаж житла тощо. У кожному випадку потрібен індивідуальний підхід.

А ще нещодавно я спілкувалася з представницею від бахмутського хабу в Одесі, яка розповіла, що люди жаліються на те, що їх не ставлять тут в чергу на отримання житла. Кажуть, що це неможливо. Хочу перевірити, як із цим справи, на власному досвіді. Візьму свої документи і піду ставати на облік.

До слова, я вже перевіряла на собі, як дають кредити на отримання житла. Подавала заявку через Дію. З 7 банків лише один дав згоду надати кредит. Я просила в них на квартиру 4 мільйони. Більш детально мені відповіли з Банку Глобус. Там мені пообіцяли дати 2 млн грн під 20% річних, якщо я внесу перший внесок у розмірі 800 тисяч грн. Але ж де мені взяти 800 тисяч?

— Чи все гаразд у мешканців модульних містечок?

— Оскільки я спілкуюся з головами ОСББ, які виїхали з Бахмута, то вони розповіли мені про враження людей від такого житла, наприклад, у Києві. Кажуть, що все добре, але людям доводиться багато платити за комунальні послуги. Так, за електроенергію для опалення одній із сімей пенсіонерів прийшов рахунок на 2,5 тисячі грн. Річ у тім, що в модульному містечку стоїть один лічильник на електроенергію, тому загальну цифру ділять на всіх мешканців. Через це родина, яка прикрутила в себе подачу тепла й мала би зекономити, насправді платить так само як решта.

— Чи є можливість у переселенців отримати соціальне житло?

— Щодо соціального житла, про яке мене дуже часто запитують люди, то в Одесі будують такий будинок на 118 квартир для внутрішньо переміщених осіб. Наприкінці 2023 року надійшов лист, в якому зазначено, що будівництво призупинилося через відсутність грошей. Я на початку цього року написала, аби мені повідомили дату відновлення будівництва та здачі цього будинку в експлуатацію. Наразі жодної відповіді не було.

Людина має зрозуміти, куди піти, які і де оформити документи

—Чи є інші проблеми, окрім житла?

— Так, наприклад, реєстрація дітей. Так, новонароджені бахмутяни ніде не зареєстровані. А деяким дітям, які виїхали з батьками зі своїх міст, і яким виповнилося 14 років, потрібні паспорти (ID), проте їх не реєструють. Я член Ради при Бахмутській міській раді, тому ставила там ці питання. На щастя, ми знайшли алгоритм дій, і на даний час наші дітки отримують довідки, їх реєструють, вони отримують ID-картки. Тобто з реєстрацією дітей питання вирішене.

Також трапляються випадки відновлення документів про освіту й трудову діяльність.

А ще доводиться вирішувати проблему з працевлаштуванням переселенців. Наприклад, організовуємо курси, на яких будемо навчати людей масажу. Таким чином даємо людям можливість перекваліфікуватися і знайти роботу.

— Чи бували особливі випадки допомоги?

— Часом телефонують переселенці, я з ними довго розмовляю, не шкодуючи часу. А вони наприкінці розмови запитують: «А можна я вам ще якось зателефоную, хоча розумію, що ви зайняті?». Хіба я можу відмовити? Цим людям, як і мені, важко, тому що вони не розуміють, як жити далі. Мені складно давати їм поради, але раджу з власного досвіду жити так, як є, і поступово вирішувати проблеми, які накопичились. А ще дуже багато людей кажуть: «Дякую, що ви цим займаєтеся». Хоча зустрічаються і такі, які не розуміють, чим саме ми займаємося. Дехто думає, що якщо проєкт називається «Житло для життя…», то ми роздаємо житло.

Нещодавно розмовляла з бахмутянами на Раді ВПО. Одна з жінок, яка живе в області, хотіла, аби ми збудували в тому селі модульне містечко. Вона спілкувалася з цього приводу з сільським головою і та пообіцяла виділити для такого містечка гектар землі. Я з цього приводу писала звернення, до кого могла. Проте мені ніхто не відповів.

А під час засідання Ради ВПО представники обласного департаменту соцзахисту запитали мене: «А ви знаєте, скільки це коштує? Краще відремонтуйте школу й живіть там». Так важко це чути… Хочеться запитати цих людей: «А ви би жили в школі і як довго?». Дуже прикро. Коли повернулася із цього засідання, то розплакалася.

Проте справа, завдяки проєкту, потрохи рухається. Нехай маленькими кроками, але ми щось змінюємо на користь людей, які постраждали. Ми захищаємо інтереси цих людей.  Коли люди розповідають мені про свою проблему, то я одразу у своїй голові складаю алгоритм допомоги. Запитую, які документи в них є, чи написали вони заяву до поліції про знищене житло. Якщо ні, то пропоную їм вже готову заяву, яка в мене є. Перед тим, як подавати її, прошу підрахувати, на яку суму в залишеному будинку чи квартирі було майна (бо в поліції питають про це). Тобто я йду конкретно по тих пунктах, які людина має зробити. Вона має зрозуміти, з чого почати і як правильно рухатися далі: куди піти, які і де оформити документи (а їх зразки я надаю). Отже, ми фактично проходимо весь шлях разом із потерпілими.

— Чи є у людей основне — віра в те, що вони зможуть отримати від держави якусь допомогу в плані житла?

— Я завжди намагаюся дати їм цю віру. Радію за людей з Ірпеня, Бучі, Краматорська, які вже отримали сертифікат і зможуть придбати собі житло. Ділюся цією радістю з тими, хто, як і я, лише сподівається отримати якісь гроші на житло. Однак мені прикро, що тим, хто з Бахмута, поки що нічого не світить через те, що в місті активні бойові дії. Адже навіть якщо вони завершаться, то жити там люди не зможуть ще тривалий час. Тому варто вже подбати про житло для цих переселенців в інших місцях. Наразі ми залишилися лише з папірцями — більше в нас немає нічого. Вважаю, що Бахмут слід на законодавчому рівні визнати зруйнованим містом і надавати людям компенсацію за знищене житло та майно.

Мої колеги питають мене: а яку б квартиру ти хотіла мати? Відповідаю, що навіть якщо там не буде меблів, плитки, але будуть поштукатурені стіни, раковина, унітаз — це вже радість. А потім будемо рухатися далі. Вважаю, що для переселенців, яким видають сертифікати на житло, обов’язково мають також надавати пільгові кредити на купівлю майна в це житло. Проте реально, всі ми розуміємо, що грошей немає, і доки влада та всі мери міст не об’єднаються задля допомоги переселенцям — нічого не зрушиться.

Павлина Гавриляк