Як вшановувати відповідально

Антон Дробович — про принципи і вдалі практики меморіалізації та те, як переозначування символічного простору може зміцнювати наше суспільство

Десятого квітня цього року Український інститут національної памʼяті (УІНП) оприлюднив на своєму сайті фінальну редакцію принципів меморіалізації російсько-української війни. 

Ось ці 10 принципів:

1. Принцип широкої залученості.
2. Принцип публічності та ясності.
3. Принцип правдивості.
4. Принцип інклюзивності.
5. Принцип рівності.
6. Принцип фаховості й доброчесності.
7. Принцип актуальності та своєчасності.
8. Принцип гуманності.
9. Принцип етичності й екологічності.
10. Принцип ідеологічної нейтральності.

Ініціатором їх розробки став нині вже колишній голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович (роки каденції 2019 – 2024), який зараз очолює Центр прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки.

Конкретні випадки спонукали розробити загальні принципи

Ми поспілкувалися з паном Антоном про те, як виникли ці принципи, у яких випадках вони можуть запобігти конфліктам та як загалом наше суспільство і держава дають раду з питаннями меморіалізації під час війни.

Головною причиною появи принципів меморіалізації стало те, що у певний момент 2023 року Інститут національної пам’яті отримав критичну кількість запитів і рефлексій про те, як мають виглядати загальні правила меморіалізації, які практики успішні, а які ні, на що орієнтуватися і так далі, розповідає екскерівник УІНП:

— Особливо активно це питання постало в контексті дискусії щодо вибору місця для Національного військового меморіального кладовища. Мені зокрема телефонували з Офісу президента і просили пояснити, чому є застереження щодо побудови військового меморіального кладовища поверх Биківнянських могил. Я розповів про конфлікти пам’ятей, Офіс президента проаналізував ці аргументи і дослухався. Але стало зрозуміло, що не вистачає якихось глобальних настанов, на які можна хоча б орієнтуватися.

Також був конкретний кейс, коли родина загиблого військового хотіла на будинку зробити великий мурал на його честь. Але в цьому будинку мешкала не тільки ця родина, а й інші у, яких загинули на війні члени родини. Постало питання: чому на честь цієї людини створюється мурал, на честь іншої ні?

Антон Дробович пригадує, як в обговоренні цього випадку його заступник Володимир Тиліщак зауважив, що має бути принцип рівності в питаннях вшанування пам’яті.

— З цієї розмови я поступово зрозумів, що потрібно укласти весь досвід громадських організацій, експертів, мій особистий, фахівців Інституту нацпам’яті. Я почав міркувати, які були конкретні ситуації, аналізувати проблемні питання й успішні практики. Так виникла перша версія принципів, спочатку їх було дев’ять.

Інститут виніс принципи на громадське обговорення, провів декілька круглих столів і й експертних семінарів. Свою думку висловили і 19 тисяч військових, адже УІНП надіслав відповідні листи до Міноборони, Генштабу, МВС. Більшість підтримали принципи без зауважень, але були й десятки випадків критики, частину з яких врахували.

Після всіх ітерацій нині на сайті УІНП з’явилася фінальна версія документа.

Водночас Антон Дробович наголошує: це не означає, що документ остаточний і не може бути змінений, він не є обов’язковим до виконання.

— Принципи просто враховують досвід і проблемні питання, на які треба звернути увагу всім, хто хоче працювати з пам’яттю. Вони, звісно, можуть бути доповнені, кимось, хтось може зробити краще, вичерпніше. Але це точка відліку, щоби не пропав весь досвід фахівців і конкретних громадян, які працювали у сфері пам’яті і зіштовхувались із конфліктністю, з неінклюзивністю і так далі.

Бо ж одна з причин появи принципів меморіалізації — травматичні конфліктні ситуації, які, на жаль, часом супроводжують процеси увіковічнення пам’яті загиблих.

Антон Дробович наводить приклад співпраці з громадською організацією матерів і дружин загиблих військових, які поклали свої життя починаючи ще з 2014 року.

— Ці матері і дружини вже пережили багато викликів, з якими переважна частина наших громадян зустрічаються тільки зараз. Вони опрацьовували конфлікти щодо того, як писати про полеглих, як влаштовувати сектори, як вшановувати. Членкині цієї організації розказали нам історію про вшанування в конкретному населеному пункті. У громаді було бажання увічнити пам’ять про загиблих. У центрі міста встановили меморіал — такий, який могла собі дозволити громада. І коли меморіал уже поставили, одна з мешканок цього населеного пункту прийшла до міського голови і сказала: «Я хочу, щоб на меморіал додали портрет мого чоловіка». Її чоловік був учасником війни, але загинув не на війні, а коли вже повернувся, то була якась побутова ситуація. Але на тому меморіалі в центрі міста були увічнені тільки ті, хто загинув на війні. З одного борку, міський голова не може відмовити вдові ветерана, бо хто може їй відмовити? З іншого боку, він відчуває, що щось не так. Цей меморіальний простір мав інший задум. І відповідно, це породжувало реальну конфліктність в громаді. Потім і цій ГО, й іншим людям у громаді коштувало чималих зусиль вирішити це питання.

Експерт пояснює, що, наприклад, на секторі військових поховань мають бути поховані всі: і ті, хто загинув під час війни, і ті, хто помер після війни, оскільки вони ветерани. Але якщо створюють меморіал загиблим саме на війні, то він тільки для тих, хто загинув на війні.

І відповідно, мають бути такі загальні рекомендації, до яких може апелювати той самий міський голова, і це може допомогти у вирішенні подібних проблемних ситуацій, де не вистачає авторитету, або люди просто не розбираються, що є конфлікти пам’яті, що у кожного меморіального простору є свій функціонал і так далі.

Тобто конкретний досвід громад спонукав до того, що виникли принципи, якими можуть керуватися ті, хто прагне вшановувати відповідально.

Унікальний досвід, який вивчатимуть у майбутньому

Загалом меморіалізація під час повномасштабної війни — унікальний досвід, що дуже часто базується на людській відданості і самопожертві. Українці як суспільство зараз дають відповідь на питання меморіалізації значно краще, ніж могли б, зважаючи на ті умови війни та постійних обстрілів, у яких ми живемо, вважає Антон Дробович.

Особливо якщо говорити про українців, які, навіть ризикуючи життям у прифронтових містах, намагаються створити стихійні меморіали, щоб зберегти гідність й інформацію про загиблих сусідів, родичів.

— Я впевнений, що цей досвід у майбутньому ще вивчатиметься, тому що меморіалізація прямо під час війни — це не тривіальний досвід.

Водночас на рівні держави дії непослідовні: у період з 2014 по 2022 рік, на жаль, окремі приватні і державні ініціативи вшанування пам’яті не переросли в загальнонаціональну стратегію. Цей процес у пришвидшеному темпі розпочався вже після початку великої війни, і зараз він теж неідеальний. Наприклад, нині в українському законодавстві ще немає поняття «військове кладовище», при тому, що військові потребують окремого пошанування.

«Чому ми вшановуємо військових з таким пієтетом? Бо вони взяли на себе більшу відповідальність»

— На мою думку, найважливіше, що потрібно пам’ятати про чоловіків і жінок, які взяли в руки зброю, щоб захистити свою державу, свою сім’ю і власне нашу республіку, це те, що вони взяли на себе більшу відповідальність, ніж інші. Тобто конституційний обов’язок, який передбачає захист держави, цим людям найбільше відгукнувся.

У когось вийшло зрозуміти і відчути цю загрозу країні швидше і краще у 2022-му році. Хтось це зробив у 23-му, хтось у 24-му, а хтось був мобілізований в 25-му році. Але питання не в цьому. А в тому, що чоловік або жінка, яка вже пройшла підготовку, взяла в руки зброю і захищає свою країну, взяла на себе більшу відповідальність.

Якщо людина втрачає життя в стані оцієї більшої відповідальності, значить, вона заступила собою тих інших, які залишились живі. Ви ж розумієте, що навіть наша з вами розмова зараз може відбуватися у відносно спокійній обстановці тільки тому, що сотні тисяч українських жінок і чоловіків на передовій зараз і тримають фронт від росіян-окупантів.

Якби їх там не було, вони прийшли і всіх нас повбивали, або повиганяли би, або змусили бути москалями. Таким чином це про вдячність за відповідальність.

Вдалі практики меморіалізації

Вдалими практиками Антон Дробович називає ті, які «працюють». Таких в Україні багато. Наприклад, коли громада влаштовує якісь заходи в пам’ять про загиблих військових, як-от футбольний турнір на честь військового, який любив цей спорт.

— Фактично цим продовжується його життя. Мрія, пристрасть, яку ця людина мала за життя, продовжується далі і служить громаді на добро. Громада згадує ім’я цієї людини, адже вручають премію або кубок на честь цього захисника чи захисниці, — каже дослідник.

Або це може бути конференція, щорічний симпозиум на честь захисника чи захисниці. Ще приклад: посадити сад на честь такої людини.

— Або, наприклад, «стіл пам’яті»: коли в ресторані накривають стіл на честь захисників, які не з нами. І люди, які приходять до закладу, можуть написати там ім’я або пригадати в такий спосіб тих людей, які віддали свої життя в боротьбі з агресором. Це дуже тонкі і делікатні речі. І це нові практики пам’ятання.

Також це можуть бути цифрові, мультимедійні меморіали. Зокрема нещодавно Платформа пам’яті Меморіал представила свою оновлену версію.

— Що це за проєкт такий? У чому його феномен? Це люди, яким питання вшанування гідності військових і цивільних, які загинули під час війни, настільки боліло, що вони зробили це справою свого життя. Це не примус держави, вони добровільно інвестували час свого життя для того, щоб створити онлайн-проєкт, який може розповісти історії цих людей, показати їх обличчя. Ці історії загальнодоступні, вони живуть в кіберпросторі.

Такі практики вдалі, тому що вони показують залученість громади, підсумовує названі приклади Антон Дробович.

Поступовий процес якісних змін зробить наші громади сильнішими

Ми також запитали експерта, чи варто запроваджувати певні стандарти меморіалізації, від яких не можна буде відступати.

— Можна рекомендувати стандарти, але неможливо просто спустити зверху «методичку», як треба, сказати: «або так, або так, або так і не смійте по-іншому» і сподіватися, що це буде жива пам’ять. Так не працює. Кожна громада має дійти сама до найбільш вдалого рішення.

Звісно, було б помічним, каже дослідник, якби центральна влада сприяла, давала гранти, допомагала підготувати фахівців, які працюють з пам’яттю, тощо.

— Якщо нам вдасться побудувати Національне військове меморіальне кладовище на високому рівні і вся нація дивитиметься на це як на приклад, то це і буде отим стандартом, який люди повторюватимуть.

Також орієнтиром слугуватиме Національна стратегія меморіалізації війни, яку зараз розробляють. Якщо ухвалять якісний документ, він задаватиме смислові й організаційні параметри вшанування пам’яті.

Водночас кожна громада має сама пройти через процес спільного обговорення й усвідомлення, яка практика найвдаліша, вважає експерт.

— Наприклад, одна громада зробила меморіальний сквер, і це працює, люди його відвідують. Або проводить футбольні матчі на честь воїнів, і діти беруть у них участь, реально займаються спортом, розвиваються і переймають такі практики. А інша громада поставила абсолютно стандартний пам’ятник, дуже схожий на радянський шаблон, повз які школярі проходять, навіть його не помічаючи. Хтось у громаді має сказати: «Люди, давайте поміняємо, бо воно не працює». Це процес, який має відбутися поступово, тому що оцей досвід управління своїм простором, досвід відчування відповідальності громади за свій символічний простір, — це і є найцінніше в пам’яті. Переосмислення, переозначення, дискусії про те, що ж воно у нас такої якості. Оцей процес поступовий, який і зробить нашу громаду сильнішою. Це нормальний процес. Звісно, одночасно по всій країні не постане бездоганна меморіалізація.

Сучасне мистецтво і меморіалізація

Дуже продуктивним напрямом у меморіалізації, на думку Антона Дробовича, є використання сучасного мистецтва.

Наприклад, платформа культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» втілювала спеціальний проєкт, був покликаний поміркувати в різних містах України над тим, як організувати меморіальні простори.

Робочі групи виїжджали в Одесу, Харків, Чернігів, опрацьовували з громадою мистецькі ідеї, аналізували, чи працюють старі техніки і практики меморіалізації, які можуть бути нові.

Антон Дробович був запрошений на одні зі слухань в Ірпені і пригадує, як люди різного віку спочатку сприймали обговорення як «Ну що незрозумілого? Давайте поставимо пам’ятник і повісимо меморіальні таблички. Або мурал зробимо».

— Але через декілька ітерацій, коли до них приїжджали експерти, розказували, як у світі, як воно працює і не працює, люди зібралися і затвердили список практик, які вони хотіли б бачити у себе. І всі недіючі старі практики просто зникли. Жителів громади ніхто не змушував, вони самі це прибрали. І це нормальний здоровий процес. Його треба фасилітувати, це точно. Але змушувати не треба, бо це буде такий самий совок, як був раніше.

Так само варто вивчати свідовий досвід і вдалі меморіальні практики інших країн, вважає експерт. Наприклад, видатний Меморіал убитим євреям Європи у Берліні, присвячений жертвам нацизму.

— Він створювався 10 років у неймовірно тяжких дебатах, як і що робити. Цей досвід треба вивчати. Як проводити архітектурні конкурси, як відбирати, як дебатувати. Подивитися, які були рішення і помилки. Ще один приклад — взуття на набережній Дунаю в Будапешті на вшанування жертв Голокосту. Це дуже тонкий вияв, а не величезні стели, до яких ми звикли. Тобі треба розібратися, чому тут це невеличке взуття, такий меморіал провокує на роздуми. Очевидно, що нам не треба бездумно копіювати ці практики, але це спонукає мислення і фантазію. Ці практики точно потрібно вивчати, так само і негативні. Поїздити і подивитися, які намогильні споруди добре стоять, а які погано, як за ними доглядати.

Усі ці аспекти обов’язково треба враховувати, переконаний Антон Дробович. Не у всіх громад є на це експертиза. Тому завдання академічного середовища, громадянського суспільства — розказувати громадам про цей досвід. А завдання центральної влади, як-от Міністерства культури та стратегічних комунікацій — ці зразки робити доступними для громад.

При цьому держава, на жаль, щоразу урізає фінансування на гуманітарну галузь, констатує дослідник.

Які проєкти втілює Центр прав людини та меморіалізації війни

Нині Антон Дробович очолює неурядову установу — Центр прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки.

Зараз Центр готує декілька проєктів, пов’язаних з документуванням війни. Наприклад, про те, як здійснювати документування війни, як зберігати різні типи документів, як консолідувати досвід громадських організацій і гармонізувати їх з діяльністю держави. Також Центр опікується питаннями перехідного правосуддя, які стосуються права на правду: встановлення правди про те, які були події російсько-української війни, хто загинув під час неї.

— Також будемо допомагати створювати концепцію одного з київських просторів, який колись був тоталітарним, а зараз потребує переозначення. Будемо допомагати дослідити цей простір і знайти таку форму, щоб розказати про тоталітарне мистецтво, про монументальну пропаганду, але не продовжувати ретранслювати комуністичні наративи. Ще розроблятимемо курс по перехідному правосуддю для фахівців, — перераховує дослідник.

Українцям болить за своїх загиблих військових. Ми просто зараз вчимося віддавати їм шану на належному рівні, намагаємося осмислювати цей досвід. Спільні зусилля і готовність до діалогу неодмінно дадуть якісний результат.