«У вас геолокація вимкнена?», – цікавиться староста Петропавлівського старостату Костянтин Сігаєв, коли ми заходимо до його кабінету. І просить: «Якщо увімкнена, вимкніть, будь ласка. Про всяк випадок».
«Ми хоч і не на лінії фронту, та прильоти трапляються. Три місяці тому росіяни по нам навіть ракетою Іскандер вдарили», – каже Костянтин.
Петропавлівці, селу у Новоолександрівській громаді Бериславського району Херсонщини, відносно пощастило. Руйнування внаслідок боїв за визволення села від російських окупантів є, та будинки мешканців не дуже постраждали: десь 90% придатні для відновлення або ремонту. А от усі громадські будівлі або сильно пошкоджені, або майже зруйновані.
Школу, дитсадок, клуб та магазин доведеться відбудовувати практично з нуля.
На магазині, від якого лишилися тільки стіни, – напис російською «Продтовары», що зберігся ще з радянських часів. Будівлі в центрі села за архітектурою нагадують споруди 50-х років минулого століття. Та на фронтоні однієї з них цеглою викладено «1970».
Петропавлівка – з тих невеликих сіл, де у мирний час життя не вирувало, а просто йшло неквапливо, без потрясінь. Та усе, як і загалом на Херсонщині, кардинально змінилося 24 лютого 2022 року. Відтоді у селі трапилося чимало раніше незвичного для нього. А зараз потроху йде повернення до звичайного сільського життя, однак на цьому шляху доведеться ще багато чого подолати.
З дешевими хатами, без школи і дитсадка
Петропавлівка – невеличке село, де живе близько 300 людей. Стільки ж було до повномасштабного російського вторгнення і окупації. Під час подій 2022 року виїхали десь половина мешканців, більшість з них після деокупації повернулися.
Зараз десь п’ята частина мешканців – 60 людей – вимушені переселенці: з прибережних населених пунктів області, навіть з Херсона.
«Вони, – каже Костянтин Сігаєв, – живуть у будинках тих мешканців села, які у 2022 році виїхали і досі не повернулися. Хтось з ВПО орендує будинки, є й такі, хто викупив, і зараз вони – вже постійні мешканці».
На запитання про вартість будинків у Петропавлівці староста відповів, що продають їх залежно від стану за суми від тисячі доларів. Максимальну вартість тутешньої нерухомості Костянтин Сігаєв не назвав, та вона навряд чи велика, враховуючи специфіку населеного пункту.
Розташована Петропавлівка за 25 кілометрів від лінії фронту, тобто, є можливість хоча б частково реалізовувати у селі і державні, і благодійні програми з відновлення. Усі програми у селі можна реалізовувати, коли фронт буде мінімум у 45 кілометрах.
«Житлові будинки, – каже Костянтин, – у нас не дуже сильно постраждали. А ось сільрада, школа, дитячий садок та інші громадські будівлі – сильно. Мешканці відновлюють будинки за держпрограмою єВідновлення. Наша громада є учасником програми «Пліч-о-пліч». Партнер – Івано-Франківська область. Отримували допомогу від ZOA – міжнародної неурядової організації з Нідерландів».
Костянтин Сігаєв каже, що у планах відновлення села поки що немає дитсадка та школи. Відновлювати дитсадок поки що немає сенсу, бо у селі – лише три дитини дошкільного віку, одна з яких – трирічний молодший син старости.
Дітей шкільного віку у Петропавлівці – 57. Зараз вони – на онлайн навчанні. Та не виключено, що скоро будуть навчатися і очно. Правда, поки що не у своєму селі, а у розташованій у 15 кілометрах Біляївці – іншому населеному пункті Новоолександрівської громади.
«У Біляївці, – каже Костянтин, – планується облаштувати опорну школу. Там школа теж пошкоджена під час боїв, та на відміну від нашої – у кращому стані: принаймні цілі несучі конструкції. Вона буде відбудовуватися. А будівлю дитячого садка у Біляївці, наскільки мені відомо, вже відновили, там можна проводити і шкільні заняття, але поки що цього не роблять, бо ще не збудоване укриття».
Однак є проблема: теперішний стан дороги між Петропавлівкою і Біляївкою робить підвіз учнів дуже складним, а у негоду – неможливим. Та Костянтин Сігаєв сподівається, що поновлення занять у школі стане для відповідних служб стимулом для приведення дороги у нормальний стан.
Староста Петропавлівки зазначив, що у планах на майбутнє є й відбудова власних дитсадку та школи. Поки що невідомо, в якому форматі працюватиме школа. До повномасштабного російського вторгнення місцеві діти отримували у своєму селі лише початкову освіту, а після 4 класу їх возили у школи Біляївки чи Нововоскресенського – села у сусідній Нововоронцовській громаді.
Майбутнє з комбікормами і брикетами
Умови для життя у Петропавлівці, може, й не найкращі у порівнянні з деякими іншими населеними пунктами деокупованої частини Херсонщини, але й не найгірші. У селі є електроенергія. Є централізоване водопостачання, яким опікується місцеве комунальне підприємство. Завдяки благодійникам отримали та змонтували фільтри для води.
Село – не газифіковане, та зараз мешканці безкоштовно отримують паливні брикети і вугілля.
«Після деокупації, – розповідає Костянтин Сігаєв, – приходилося дуже важко, бо не було електроенергії, інфраструктура була майже знищена. З часом усе більш-менш налагодилося. Нам допомагали місцеві фермери. Отримували допомогу від держави та від благодійників, зокрема, генератори».
Медичну допомогу сельчани отримують у фельдшерсько-акушерському пункті. У селі є поштове відділення.
Працюють мешканці Петропавлівки в аграрному секторі: хто – у місцевих фермерів, хто веде одноосібне господарство. За словами старости, великих підприємств тут немає, тобто, немає кому створювати нові виробництва і робочі місця. Тому місцева влада зараз активно шукає можливості для розвитку.
Костянтин Сігаєв каже, що вважає дуже перспективною переробку сільгосппродукції.
«Ми, – розповідає староста, – зверталися до багатьох організацій, і зараз вже є певні напрацювання, готуються проєкти. Хочемо створити і розвивати виробництво комбікормів та паливних брикетів. Сировини для такої продукції маємо достатньо. Сподіюся, ці проєкти будуть успішними і допоможуть створювати у нас нові робочі місця, бо без можливості працювати, заробляти на життя, не буде ніякого розвитку, люди просто роз’їдуться».
Адміністративні послуги мешканці Петропавлівки отримують у сільському ЦНАПі, адміністраторка і єдина працівниця якого Лариса Моргун оформлює субсидії, пільги, різні види допомоги, проводить реєстрацію та зняття з реєстрації за місцем проживання, бере на облік ВПО та видає відповідні довідки. Вона також є діловодом у старостаті.
Для проведення деяких дій, наприклад, для реєстрації нерухомості, мешканці Петропавлівки у разі потреби їздять до селищ Нововоронцовка та Високопілля. Їздити в інші громади доводиться, бо і далеко не всі місцеві дороги придатні для нормального пересування, і адміністративний центр громади, село Новоолександрівка, розташований у небезпечній зоні – у 4 кілометрах від Каховського водосховища, яке по суті є і лінією фронту.
Чиновницький апарат у Петропавлівці – невеликий: староста, бухгалтер, діловод (вона ж – адміністратор ЦНАПу), керівник комунального підприємства. Самотнім пенсіонерам та людям з інвалідністю допомагає соціальний працівник від територіального центру Новоолександрівської громади.
Як у кіно
У грудні 2023 року МОСТ повідомляв про загибель у боях на Харківщині військового з Херсонщини Руслана Кравченка, мешканця Петропавлівки. Та згодом з’ясувалося, що стосовно Кравченка було відкрито кримінальне провадження через його співпрацю з російськими окупантами. Чоловіка затримали, а через деякий час звільнили з-під варти. Потім мобілізували до ЗСУ. І загинув він як український військовий. Провадження закрили.
Ось такі на Херсонщині трапляються сюжети, які, може, зацікавили б навіть деяких метрів кінематографу на кшталт Тарантіно чи братів Коенів.
Руслан Кравченко був у Петропавлівці, як каже Костянтин Сігаєв, місцевим маргіналом. Мав борги, що стягувалися через суд та виконавчу службу. Під час російської окупації погодився очолити підконтрольну загарбникам місцеву адміністрацію. Після визволення села не втік. А потім…
Костянтин Сігаєв каже, що під час російської окупації села стали колаборантами десь 30 людей, тобто 10% населення. Після визволення доля тих колаборантів, хто не втік з окупантами, була різною. Тих, стосовно кого були офіційні підтвердження співпраці з окупантами по типу участі у проведенні псевдореферендуму, притягнули до відповідальності.
«А з тими, хто симпатизував, відкрито не співпрацюючи, – розповідає Костянтин, – або їх допомога не мала формальних підтверджень (наприклад, допомагали окупантам облаштовувати побут, готували їсти), мешканці потім по-своєму з’ясовували стосунки, іноді, може, й фізично. Однак, усі живі».
Втім, про окупацію староста розповідає дуже неохоче. Каже, що 10 квітня 2022 року він з родиною виїхав на підконтрольну Україні частину. За вказівкою Олександра Левечка, керівника Новоолександрівської громади, до складу якої входить Петропавлівський старостат.
«Стало відомо, – говорить Сігаєв, – що росіяни мене розшукують, щоб поставити перед вибором: або – співпраця, або… У разі відмови могли й вбити. Тому я не зволікав з виїздом. У селі по-різному сприйняли мій від’їзд. Ті, хто підтримував окупантів або принаймні симпатизував їм, казали, що я «кинув людей». Але у переважній більшості мешканці добре розуміли, що у мене просто не було іншого виходу».
Староста розповідає, що російські військові розміщувалися у будинках тих місцевих мешканців, які виїхали, а також – у школі, дитячому садку, адміністративних та інших будівлях.
«У моєму будинку, – каже староста, – вони теж жили. Лишили після себе повний безлад, багато чого вкрали. Вікна, двері побили. Окупанти знали, що це – будинок старости. Місцеві «добрі люди» підказали їм».
Спогади про ті часи – неприємні й болючі. Та зараз Костянтина Сігаєва куди більше непокоїть сьогодення і майбутнє Петропавлівки.
Про російську окупацію нам докладно розповіла Лариса Моргун, яка усі ці важкі і страшні сім місяців перебувала у селі.
Напівлюди у причепі для соломи
Петропавлівка була окупована незадовго після початку повномасштабного російського вторгнення. Деякий час загарбники просто їздили через село транзитом, а потім почали там «окопуватися».
«Окупанти, – розповідає Лариса Моргун, – облаштували у Трифонівці (селі у Великоолександрівській громаді Бериславського району Херсонської області, – МОСТ) штаб та блокпост, а також – блокпост у Нововоскресенському. Спочатку вони просто їздили через наше село: військові авто і відібрані у цивільних людей машини, на яких вони свої «зетки» намалювали. А потім до нас приїхали військові з «ДНР». Їх, десь 15-16 людей, привезли з Нововоскресенського у причепі для соломи. “ДНР”івці поводили себе просто жахливо, не цивілізовано. Вони коли заходили у якусь громадську будівлю чи установу, не вимагали ключі, а просто виламували двері».
Жінка каже, що «гості» з «народної республіки» вимагали від неї зняти з будинку адресну табличку, бо на ній – українські прапор та герб, які дуже дратували їх. Погрожували, що у разі відмови стрілятимуть по вікнах.
«Їм, – каже жінка, – місцеві любителі «руського миру» розповіли, хто я, ким працюю, як живу. Деенерівці прийшли до мене і кажуть: «Тепер ви будете інакше жити – краще!». Я питаю: «А ви знаєте, як ми до вас тут жили?». Вони лише плечами знизують. Намагалися агітувати мене співпрацювати з окупантами. Вдалося переконати, що я – нецікава для співпраці: мовляв, немолода вже, не можу робити багато чого».
За словами Лариси Моргун, військові з «ДНР» для облаштування своїх блокпостів і місць проживання усе крали з будинків мешканців Петропавлівки, які виїхали: «Вони вважали: якщо люди виїхали, то вони – вороги для них. Тягли з їх будинків усе: килими, телевізори, побутову техніку, домашнє начиння… Для проживання вони обирали будинки з хорошими підвалами, бо боялися».
Приїжджали у село і російські військові та росгвардійці. Останні у липні 2022 року перед тим, як у село зайшов підрозділ російської армії, робили рейд з обшуками: нишпорили по хатах, вивчали вміст телефонів. Селилися російські військові переважно у підвалах, зносячи туди майно, вкрадене з будинків місцевих мешканців, які виїхали.
«Коли росгвардійці прийшли до нас, – каже Лариса, – питають: «Вас ці напівлюди не ображають?». Ми з чоловіком не зрозуміли, про що йдеться. Перепитали. І росгвардієць показав у бік вулиці, де тоді стояли денеерівці».
Петропавлівці у певному розумінні пощастило. Небагато мешканців села зазнали окупантських репресій. У селі на відміну від розташованої неподалік Біляївки не було катівні. Та це не означає, що людям під час окупації жилося добре.
«У селі, – згадує Лариса Моргун, – не було питної води, ліків. Ми не голодували тільки тому, що у кожного на подвір’ї є якесь господарство. Російські військові воду привозили лише для себе. Не ділилися не те що з нами, а навіть з денеерівцями. Взагалі ставилися до них як до непотребу».
За словами Лариси, присутність у селі окупантів викликала страх: «Ходять озброєні люди, які безкарно можуть зробити що завгодно. Їздять через село на звичайних та на броньованих авто на повній швидкості. Як це може не лякати нормальну людину?».
Влітку 2022 року українська армія почала вибивати росіян з Херсонської області. Тоді, як каже Лариса Моргун, окупанти далеко не завжди вивозили своїх загиблих. Іноді обходилися тим, що відділяли голови, забирали для ідентифікації. На обурення місцевих мешканців, які скаржилися на сморід, казали: «Це – не до нас».
Коли фронт підходив до села, першими тікали колаборанти: чимало місцевих любителів «руського миру» виїхали десь за тиждень до визволення. А за три дні до визволення почали тікати деенерівці. Згодом до них приєдналися і російські військові.
«Деенерівці, – розповідає Лариса, – намагалися прихопити з собою якомога більше награбованого. Вантажили на машини, матраци, килими, інше майно. Видовище цієї метушні – один з небагатьох хороших спогадів про окупацію. Їхали вони на Нововасилівку (село у Великоолександрівській громаді, – МОСТ). А початок жовтня був дощовий, дорога у тих місцях поганенька. Денеерівці, росіяни… уся ця орда намагалася втекти якомога швидше, ніхто нікого не пропускав, і утворився просто неймовірний безлад. Потім люди казали, що вздовж дороги знаходили загрузлі у грязюці танк і КАМАЗ, які росіяни кинули, не зумівши витягти. Казали, що з якоїсь вантажівки вони висипали на узбіччя снаряди, щоб та швидше їхала».
Жінка каже, що 3 жовтня 2022 року в селі не було жодного окупанта. А вранці 4-го мешканці Петропавлівки побачили у селі військових ЗСУ – розвідників.
«Десь о 9 ранку, – каже Лариса Моргун, – чую гуркіт. Дивлюся – автомобілі «Хамві» з українськими прапорами! Господи, як ми тоді усі плакали! Так раділи! І підсвідомо розуміли, що росіяни ще можуть вдарити по селу, та радість була сильнішою».